Читаючи щоденникові нотатки Остапа Вишні, я звернув
увагу на такі рядки: «їздили полювати!.. І як радісно, що я нічого не
вбив! І як радісно, що я ще поїду (обов’язково), щоб щось убити! І як
радісно буде, що я нічого не вб’ю». Ці слова письменника яскравими
штрихами доповнюють наше уявлення про особистість митця, який завжди
(хоч і немилосердною була до нього доля) був закоханий у життя. Вони
допомагають також зрозуміти гуманістичний пафос його «Мисливських
усмішок», які, незважаючи на назву, навчають не полювати, а берегти,
охороняти все живе. Людина і природа, людина і вічність земного буття -
ось проблеми, над якими замислюється автор-опові-дач. Саме його
позиція, його погляд на світ визначають тонкий, проникливий ліризм
«Мисливських усмішок», тому деякі з них часто називають поезіями у
прозі. З великою любов’ю змальовує письменник пейзажі - живі, чарівні,
сповнені руху, змін, оновлення, іноді сумних настроїв. В усмішці
«Заєць» так зображено час падолисту: «Золоіа осінь…
Ах як не хочеться листу з дерева падати,- він аж ніби кров’ю з
печалі налився і закривавив ліси. Сумовито рипить дуб, замислився перед
зимовим сном ясен, тяжко зітхає клен, Гтідьки берізка, жовтаво-зел єн а
й «раскудря-кудря-кудрява»,- ген там, на узліссі, білявим станом своїм
кокетує, ніби на побачення з Левітаном жде чи, може, Чайковського на
симфонію викликає… Золота осінь…» Письменник олюднює природу - вона
думає, почуває, переживає, як кленовий листок в усмішці «Вальдшнепи»:
«Ось падає кленовий лист,- умер він, одірвався з рідної йому галузки і
падає. Він не падає сторч на землю - ні. Йому так не хочеться йти на
вічний спокій, лежати і тліти серед завмерлих собратів своїх. Навесні
на його місці молодий буде лист, зелений, він з вітром розмовлятиме,
хапатиме жилками своїми сонячний промінь, під дощем купатиметься й
росою умиватиметься…
- Щоб потім умерти…
- Старе одживає, нове - народжується».
Через пейзажну картину, змальовану у конкретних,
зримих образах, письменник по-філософськи осмислює вічні проблеми буття
- життя і смерть, народження і згасання, кругообіг у природі. Проте
оповідач - людина життєлюбна, оптимістично настроєна, тому і тон
розповіді переважно світлий’, захоплений, коли йдеться і про мисливські
вигадки, побрехеньки, і про звірину, рідну природу, якою не можна не
замилуватися. В Остапа Вишні не білка - білочка, не лисиця - лисичка і
навіть грізний вепр - веприк. Вживанням цих пестливо-лагідних суфіксів
письменник висловлює свою велику любов до усього живого. Він
звертається до звірів і птахів, як до людей. Вони поряд з мисливцями є
активними героями - то дотепними, то кмітливими, то пустотливими, то
мудрими. «Мисливські усмішки» - своєрідна поетична зооенциклопедія. Ось
перепілочка. Вона «чудесна пташка. Сіренька, з чорненькими на пір’ячку
крапочками. Мініатюрна курочка». Бекас теж захоплює письменника: це
«невеличкий болотний птах, сіренький з .біленьким на пузці пір’ячком,
дуже меткий, із дуже довгим дзьобом, довгенькими ногами, зривається з
характерним для нього криком і летить, навіжений, ніби він перед тим,
як злетіти, випив мінімум двісті грамів: зигзагами». У цій
характеристиці птаха звучать гумористичні нотки, відчувається приязний
авторський усміх. Дикій козі оповідач співає гімн: «Благородна тварина
- дика коза.
Благородна і своєю постаттю, коли струнка й ніжна,
стоїть вона серед кущів ліщини або на зеленій квітучо-пахучій галявині
лісу нашого чарівного, чи, коли, спустившись,до Сули, до Росі, до
Горині, граціозно нахилившись, студену воду п’є». Герой-оповідач -
поет, людина ніжного серця. Його внутрішній світ розкривається у
численних ліричних відступах (усмішки «Як варити і їсти суп з дикої
качки», «Ведмідь», «Бенгальський тигр», «Дикий кабан, або вепр»), у
яких немає плакатних лозунгів-закликів берегти природу, а натомість
увесь лад проникливо-ліричної оповіді, ширий, доброзичливий сміх у
ставленні до мисливців і в змалюванні їхніх поглядів на полювання,
природу змушують читача замислитися над сучасними гострими екологічними
проблемами, виховують у нього почуття любові до рідного краю і рідної
природи.
|