Шкільний твір за повістю О. Кобилянської «Людина».
Ольга Кобилянська, видатна українська письменниця, спостерігаючи за
становищем жінки у тогочасному суспільстві, мріяла про рівноправність
її з чоловіками в одержанні освіти, у вихованні, у виборі свого
власного життєвого шляху. Цій проблемі вона присвятила більшість своїх
творів, і найперший із них - «Людина». У цій повісті ми знайомимося з
Оленою Ляуфер - дочкою царсько-королівського лісового радника. Вона
читає серйозні книги, розмовляє з молодими людьми про «соціалізм,
натуралізм, дарвінізм, питання жіноче, питання робітницьке…», відстоює
«рівноправність між мужчиною і жінкою». Це страшенно лякало батьків,
викликало осуд у їхніх знайомих і товаришів, адже дівчина йшла проти
всіх усталених поглядів та традицій, що існували у цьому провінційному
містечку.
Дівчата повинні були вивчати французьку мову, оволодівати музикою й
танцями, готуватися повністю віддати себе у владу чоловікові. Мати й
батько іншого шляху для Олени не бачили й не бажали, а особливо після
того, як їхній син Герман-Євген-Сидор своїм розгульним життям наробив
багато боргів родині. Батько теж частенько пиячив і втратив роботу,
поставивши сім’ю у велику матеріальну скруту. Олена на той час зустріла
серед молодих людей свого однодумця, сту-дента-медика Стефана Лієвича,
якого покохала і з яким таємно заручилася. Ця любов відкрила для
дівчини широкі горизонти, підтримувала віру у правоту своїх переконань
щодо емансипації жінки.
Але трапилося нещастя, якого не можна було передбачити.
Стефан, «набравшись десь у шпиталі тифу», помер. Дівчина переживала
велику душевну драму, навіть нервову хворобу, та ні з ким не ділилася,
окрім лікаря. Тепер вона не вважала для себе можливим узагалі виходити
заміж, бо «…задля обов’язку проти волі сковуватись з мужчиною, з
обов’язку його й себе оббріхувати…», на її думку, злочин. Про це чесно
написала у листі К-ому, який збирався їй освідчуватися і якого батьки
охоче взяли б у зяті. У теперішньому своєму становищі Олена бачила для
себе єдиний шлях: «Відповідно до моїх сил, відповідно до моїх
здібностей… хочу сама собі заробляти на кусник хліба, а заробленим щиро
ділитися з родичами…». Та все залишилося лише у мріях. Добрі здібності
в Олени дійсно були, сила волі й характер - теж, а от ні професійної
освіти, ні роботи, яка б забезпечила матеріально не лише її саму, а й
численних родичів - не було. Сім’я Ляуферів дедалі опиняється в
жахливому становищі: застрелився брат Олени, повдовіла сестра Ірина і
повернулася додому, приїхала й молодша сестра Геня, яка жила якийсь час
у родичів. Батько зовсім морально занепав, спився, мати повністю
віддалася на волю обставин. Родина переїжджає до села, там орендує
землю і тяжко працює. Але й це пристановище виявилося ненадійним.
Господар землі вирішив продати її, а новий намірився ґаздувати сам.
Отже, повна безвихідь… Олена прагнула щось придумати, знайти вихід,
адже вона добровільно, як найсильніша, взяла на себе увесь тягар
відповідальності за родичів. І зважилася… віддати себе в жертву, вийти
заміж за багатого, але нелюбого чоловіка. В її душі відбувається
страшна боротьба. З одного боку - попрання усіх переконань, зрада
ідеалів і свого кохання, а з іншого - обов’язок перед рідними і
матеріальна скрута. Обов’язок, обставини - переважують. Олена влаштовує
«лови» на заможного лісничого Фельса, і, треба сказати, робить це
досить вправно, в душі ненавидячи себе за таку поведінку. Хоч ми й
пам’ятаємо, що все це заради благородної мети, вона тепер не видається
нам такою вже «ідеально уложеною натурою». Тут виявляються, на наш
погляд, її далеко не кращі риси: зверхність, хитрість, лицемірство,
навіть жорстокість. Прагне віднайти у Фельсові щось хороше - і не може
(а той же і господар добрий, і службовець порядний, і книги читає, і
сильний та гордий, а з нею ніжний та несміливий). Олені здається навіть
Фельсів усміх «ограниченним». Ім’я цьому - нелюбов. Адже на вади
першого свого судженого вона не зважала. Добре, вона не любить. Але ж
Фельс! Він любить, готовий на все, навіть «хоть би вона йому й ногу на
карк поставила».
Молодий чоловік добре усвідомлював, на що йшов, і
говорив: «Тиранко з вас, панно Олено!» Ми не можемо не відзначити і
благородства лісничого. Під час освідчення, побачивши, що Олена його
відтрутила грубо і різко, сказав: «Ви не любите мене?.. Не хочете бути
моєю жінкою?.. Коли так, то простіть!» Отже, не хотів примусу,
насильства над почуттями, нещирості. І готовий був піти. Але Олена
нарешті видавила з себе згоду: «Хочу…» Та й близьких своїх не щадить:
«Вона була дражливіша, як уперед, ба не раз аж різка». Особливо вражає
нас прикінцевий епізод повісті. Олена знищує листи від колишнього
коханого, а останній з них читає ще раз. Ми розуміємо, як боляче
героїні прощатися з минулим, із нездійсненими мріями, відчувала свою
духовну поразку. Аж ось піднімається до її кімнати Фельс, який нічого
не підозрює і не знає. Вони ж ось мають їхати на своє весілля. І тут на
читача падає несподівано ціла злива, можна б сказати, демонічних
почуттів: «Якесь незнане доти, упряме, дике чувство обгорнуло її, одне
лише чувство. Вона ненавидить, ненавидить з цілої глибини своєї душі!
Вбивала б, проклинала б, затоптувала б, як ту гадюку… Чи - його? - Адже
вона винувата!! Сама, самісінька вона…»
Що ж, головна героїня повісті
О. Кобилянської виявилася просто людиною - з усіма притаманними їй
сильними і слабкими якостями. І заслугою письменниці, на наш погляд, є
те, що вона майстерно підібраними засобами виразності відтворила
правдивий і повнокровний художній образ, а не схему чи символ.
Незважаючи на такий фінал, ми багато дечому можемо повчитися в Олени:
її силі волі, розуму, здатності до самопожертви в ім’я близьких.
|