Відмінник - шкільні твори з літератури

Роман «Собор» - це твір інтелектуального наповнення, гостропроблемний і дискусійний. З’явившись в українській літературі у кінці 60-х років, він був тим сплеском, який зіткнув больові точки суспільства. У романі гостро поставлені питання збереження навколишнього середовища, збереження пам’яток минулого, збереження цільності людської душі. Олесь Гончар один із перших вказав на небезпеку кар’єризму не тільки в морально-етичній, а й у суспільно-політичній площині. Всі проблеми, які порушує автор у романі, постали на весь зріст у наш час і показали, що суспільство хворе, що хворобу треба було лікувати в самому зародку, а зараз це зробити складніше. Я хочу торкнутися однієї з проблем роману - збереження цільності людської душі. З цієї проблеми витікають всі інші: збереження духовної спадщини, культури, мови, історичних святинь українського народу. Людина красивої душі не може зганьбити краси матеріальної. Це ми бачимо на прикладі життя героїв твору. Мешканці Зачіплянки, ... Читати далі »

Кожен визначний твір знаходить своє місце в літературі залежно від того, як він збагачує наше розуміння краси і призначення людини, які актуальні питання порушує. «Собор» - шостий роман Олеся Гончара, письменника, увінчаного всіма можливими нагородами. Твір завдав великого удару тоталітарному режимові. Він виконав роль не стільки інструменту розвалу, скільки єднання, соборності сил українства для творення нового демократичного устрою життя. Така книга важить більше, ніж просто видатне літературне явище. Що таке, власне кажучи, собор у «Соборі»? Цілком конкретний християнський храм, збудований козаками після розгрому Січі. Але собор водночас і втілення високого духу народного. Він як рентген просвічує уми, душі, позиції, велич і благородство, підлоту і звироднілість. Цей собор став епіцентром конфлікту в романі між людьми, між духовністю і бездуховністю. Собор постає перед нами як диво довершеності народної архітектури, народного бачення й розуміння краси, як пам’ятк ... Читати далі »

От ми з вами і знову зустрілися, але не на полі бою, не у поході, а в … соборі. Давайте припинимо розмови і прислухаємося до тиші соборної. Хіба не чуєте ви, як до вас говорить історія? Адже все, що відбувалося на Україні, пам’ятають ці стіни. І не думайте, що вони німі - треба вміти почути їхні голоси. Ці голоси промовляють до нас зі сторінок роману О. Гончара «Собор». Роман «Собор» було опубліковано в 1968 році в журналі «Вітчизна» у видавничій серії «Романи і повісті». Однак до читача він повністю не дійшов, тому що у тексті радянською цензурою були зроблені значні купюри. Лише в 1988 році роман було надруковано, реабілітовано і повернено народові. Події в романі відбуваються в основному в міському селищі Зачіплянці на півдні України, де живують і працюють прості робітники-металурги; де, з одного боку, блищить сага, а з другого - облуплений, занедбаний старовинний собор, який збудували ще запорожці. У Зачіплянці живуть головні герої твору: Баглай-молодший - студе ... Читати далі »

Що зараз хвилює наших людей, чому вони радіють, від чого на їхніх обличчях з’являється смуток? Який духовний світ у сучасної людини, як вона ставиться до своєї культури, історії свого народу? Важко відповісти на питання, чи залишився в душі людській той єдиний «храм», який єднає покоління, який є показником гуманності та чистоти, той «храм», шо надає снаги жити і не втратити почуття відповідальності за все, що зараз відбувається на шй планеті. Адже йде знищення усього найсвятішого. найдорожчого. Невже прийде той час, коли людство знищить само себе?.. Щ питання дуже хвилювали талановитого українського письменника О. Гончара. І як відклик на біль його душі з’явився роман «Собор».

Що ж це значить - собор? Стара споруда, до якої більшості нема ніякого діла, чи пам’ятка історії, що зумовлює вічне жадання добра і красу людської душі? Ось він стоїть, розіп’ятий, як Христос, посеред За-чіплянки, розбитий, знівечений, облитий помиями і людською байдуж ... Читати далі »

В історії кожної літератури є книги, які позначають віхи сходження культури того чи іншого народу до духовних висот людства. В українській літературі XX століття такою книгою, безперечно, є «Собор» Олеся Гончара, що завдав тоталітарній тиранії таких обвальних прорушин, за якими почався її розпад, крах. Цей визначний, етапний роман став у боротьбі з деспотією тією разючою, невідпорною зброєю, яка не просто привела до поразки гнилого режиму, а й вивела український народ на дорогу національного відродження. «Собор» відіграв роль не стільки інструменту розвалу, скільки єднання соборності сил українства для творення нового, демократичного устрою життя. А така книга важить більше, ніж просто видатне літературне явище.

«Собор» - шостий роман Олеся Гончара, письменника, увінчаного до того вже всіма можливими нагородами, а отже, «ідеологічно витриманого». Тим більшим видався удар по режиму, завданий «Собором». У ньому письменник владно, на повний голо ... Читати далі »

Шкільний твір за повістю О. Кобилянської «Людина». Ольга Юліанівна Кобилянська, видатна українська письменниця і громадська діячка, не могла не замислюватися над тим, якою вона хоче бачити людину майбутнього. З жінками тут усе зрозуміло, адже багато її творів присвячено саме цьому питанню (жінка правами і становищем у суспільстві повинна дорівнятися чоловікам), а от яким повинен стати чоловік, як удосконалюватися? На це питання письменниця дає відповідь хай і епізодичним, але важливим образом Стефана Лієвича. Це студент-медик, який приїхав на канікули додому і познайомився з Оленою Ляуфер та іншими молодими людьми. Він одразу привернув до себе увагу молоді, бо «чого вже… не оповідав!», а «вони прислухувалися йому, неначе б апостол правди витав між ними…» Стефан говорив про дівчат, які здобували вищу освіту, про те, що «емансипація жіноча в Швейцарії або і в інших поступових краях - се точка давно виборена» і що йому соромно, бо «тут жінки осталися ще так позаду за д ... Читати далі »

Чи знаєте ви, що колись земля була володаркою селян? Так, саме володаркою. Адже раніше заради клаптика землі селянин годен був перенести всі злигодні, здичавіти, стати на горло всім людським почуттям. Навіть вбити рідного брата. Про це нам розповідає повість О. Кобилянської «Земля». Цікаво, що в основу її сюжету покладено дійсний факт братовбивства, що трапився в селі Димка Глибаць-кого повіту на Буковині восени 1894 року. В родині Костянтина Жижіана молодший брат для того щоб дістати у спадщину батьківську землю, забив старшого брата. Проте не треба вважати, що це явище було типовим і чи не в кожній родині траплялися такі вбивства.

О. Кобилянська крок за кроком показує глибоку залежність селян від землі. Приватна власність на неї визначає і взаємини між людьми, формує їх психологію, спрямовує їх поведінку, вчинки і дії. Івоніка і його дружина Марійка поважають старшого сина Михайла, бо він любить землю й енергійно працює на ній. До молодшого ... Читати далі »

З давніх-давен жила в людині велика любов і пошана до землі, яка була то лагідною матінкою, то злою володаркою людських душ. Вона і дарувала, вона ж і забирала. Але все ж таки селянин, який не мав землі, не відчував себе людиною. Тому й горбився на ній, віддавав усі сили, всю снагу, все життя. Для нього земля була всім: годувальницею, домівкою, навіть богинею, якій він час від часу приносив жертви. І жертвою іноді мусила бути власна доля. Особливо важко було вибрати життєвий шлях селянину, котрий нічого не бачив, крім свого села та свого клаптика землі. Чи міг він вирішити, як жити, до чого прагнути? Усі його діди та прадіди працювали на землі, віддали їй усе, що тільки може дати людина, й полягли в неї, наказавши правнукам продовжувати свою справу. Так сталося б і з Івонікою Федорчуком, який намагався передати дітям свою вікову любов до землі. Але доля зле насміялася з нього, перекресливши все, що було близьке й дороге, забравши віру й надію, залишивши тяжке почутт ... Читати далі »

Людина - це творіння не лише природи, а й суспільства, в якому вона живе. Отже, навколишнє середовище має великий вплив на формування характеру, поведінки та вчинків людей. Ольга Кобилянська у своїй повісті «Людина» майстерно показала інтелігенцію середнього достатку глухого провінційного містечка. Ще на початку своєї розповіді вона ніби запитує: чому талановита жінка не може реалізувати себе у праці, чому єдина можлива вдала кар’єра - вийти заміж за багатого? О. Кобилянська розглядає ці питання, показуючи читачеві родину головної героїні Олени Ляуфер. її батько - «мав велике поважання, великий вплив і великі доходи», а ще мав слабкість: «любив одушевлятись гарячими напитками». Ця «слабка сторона» з часом мала дедалі більші наслідки: він наробив великих боргів і ввів родину у матеріальну скруту. Його звільнили з роботи, давши лише невелику частку пенсії. Товариші по чарці підказують вихід - вигідно віддати заміж дочку.

Опір Олени спричиняє ст ... Читати далі »

Шкільний твір за повістю О. Кобилянської «Людина». Ольга Кобилянська, видатна українська письменниця, спостерігаючи за становищем жінки у тогочасному суспільстві, мріяла про рівноправність її з чоловіками в одержанні освіти, у вихованні, у виборі свого власного життєвого шляху. Цій проблемі вона присвятила більшість своїх творів, і найперший із них - «Людина». У цій повісті ми знайомимося з Оленою Ляуфер - дочкою царсько-королівського лісового радника. Вона читає серйозні книги, розмовляє з молодими людьми про «соціалізм, натуралізм, дарвінізм, питання жіноче, питання робітницьке…», відстоює «рівноправність між мужчиною і жінкою». Це страшенно лякало батьків, викликало осуд у їхніх знайомих і товаришів, адже дівчина йшла проти всіх усталених поглядів та традицій, що існували у цьому провінційному містечку.

Дівчата повинні були вивчати французьку мову, оволодівати музикою й танцями, готуватися повністю віддати себе у владу чоловікові. Мати й батько іншого шлях ... Читати далі »

В українській літературі є багато цікавих постатей. Особливе місце серед них посідає Остап Вишня. Його творчість відзначається глибокою самобутністю, в якій поєднуються водночас і ліризм, і м’який гумор. Остапу Вишні належить пріоритет у жанрі гумору. В його усмішках поєднується розповідь про події та авторські відступи, особливості стилю письменника. Ліризм його гуморесок йде від захоплення рідною природою, від любові до народної пісні. Задушевність, глибока емоційність, що яскраво вибухає безпосередніми переживаннями, характерні для творів українського гумориста. Не випадково описи природи, як правило, завершуються пісенними рядками, що посилює емоційне сприйняття:

• Ой зійди, зійди, ясен місяцю,
• Як млиновеє коло…

У гуморесках-жартах засуджується самовпевненість людей, невігластво. «Усмішки» Остапа Вишні показують широку картину життя на Україні. Автор зображує цілу галерею добродушних, довірливих, щирих ... Читати далі »

«Мабуть, з часів Котляревського не сміялась Україна таким життєрадісним, таким іскрометним сонячним сміхом, яким вона засміялась знову в прекрасній творчості Остапа Вишні»,- писав Олесь Гончар. Справді, Остап Вишня - для мільйонів читачів неперевершений гуморист і сатирик. Він зміг у мудрих і працьовитих, дотепних і кмітливих, щирих і безпосередніх Героях своїх творів втілити риси характеру українського народу, передати його ментальність. Тому багатьох струн людської душі торкало й сьогодні торкає вишнівське мудре, щире, дотепне слово. Творча палітра Остапа Вишні досить різноманітна: це й лагідна, м’яка усмішка, сповнена любові й приязні до людини, й ущипливий дотеп, коли йдеться про безгосподарність, лінощі, безвідповідальність, неуцтво. Сам письменник розмірковував так: «Що треба, щоб мати право з людини посміятися, покепкувати, навіть насміятися з своєї, рідної людини?.. Треба - любити людину. Більше, ніж самого себе».

Такими теплими й доб ... Читати далі »

Читаючи щоденникові нотатки Остапа Вишні, я звернув увагу на такі рядки: «їздили полювати!.. І як радісно, що я нічого не вбив! І як радісно, що я ще поїду (обов’язково), щоб щось убити! І як радісно буде, що я нічого не вб’ю». Ці слова письменника яскравими штрихами доповнюють наше уявлення про особистість митця, який завжди (хоч і немилосердною була до нього доля) був закоханий у життя. Вони допомагають також зрозуміти гуманістичний пафос його «Мисливських усмішок», які, незважаючи на назву, навчають не полювати, а берегти, охороняти все живе. Людина і природа, людина і вічність земного буття - ось проблеми, над якими замислюється автор-опові-дач. Саме його позиція, його погляд на світ визначають тонкий, проникливий ліризм «Мисливських усмішок», тому деякі з них часто називають поезіями у прозі. З великою любов’ю змальовує письменник пейзажі - живі, чарівні, сповнені руху, змін, оновлення, іноді сумних настроїв. В усмішці «Заєць» так зображено час падолисту: «Золо ... Читати далі »

«Вищого «гонорару», як веселий блиск в очах народу,- нема»,- занотував Остап Вишня у своєму щоденнику. І хоч не все з написаного ним витримало іспит часом, проте неповторна «вишнівська усмішка» хвилює читача, викликає сміх, У чому її секрет? Остап Вишня створив цю оригінальну форму сатири й гумору, мотивуючи свій вибір так: «Не мислю-бо інакше переробки всього нашого вмедлителььюго» життя на нове, бадьоре й сміливе, як не з добрим гумором, не з радістю! Чого плакати?.. Мені нове життя усміхається! 1 я йому усміхаюсь! Через те й усмішки!» Вони невеликі за обсягом, сповнені іскрометного сміху, бо йдеться про події, факти, речі, які часто заважають людині жити, розвиватися, самоутверджуватися. У центрі усмішки, як правило, комічна ситуація, комічний конфлікт чи комічне зіткнення персонажів. У славнозвісній «Зенітці», наприклад, це сутичка діда Свирида з ворогом, яка висвітлює патріотичні почуття українця, а також його та кумова «битва» з бабою Цукеркою. "Чимало усмішок ... Читати далі »

«Мисливські усмішки» Остапа Вишні із задоволенням читають і дорослі, і діти. Перегортаючи сторінки збірки гуморесок, ми щиро сміємося над пригодами благородних, але, на жаль, безталанних мисливців, над їхнею невинною брехнею. Герої Вишні прекрасно розби’ раються в усіх тонкощах мисливської справи, у звичках звірів і птахів. А як вони влучно стріляють! «Та що мені картуз? П’ятака підкинь! Пір’я з твого п’ятака посиплеться», - говорить один з героїв усмішок. Є про що згадати цим чудовим мисливцям, і все - «достовірні» факти. Ось, наприклад, Іван Петрович із гуморески «Відкриття охоти». Був у нього собака, який одного разу «став на стойку в густій ліщині на вальдшнепа, та як став», то ніякими свистками й гудками його не можна було зрушити з тої стойки, довелося залишити в лісі, бо настала вже ніч. Наступного дня Іван Петрович виїхав з того міста, а повернувся аж через рік. Згадав про пса і з цікавості пішов у ліс його розшукувати. «Дивлюсь, стоїть кістяк мого собаки з ... Читати далі »