Шкільний твір за повістю О. Кобилянської «Людина».
Ольга Юліанівна Кобилянська, видатна українська письменниця і
громадська діячка, не могла не замислюватися над тим, якою вона хоче
бачити людину майбутнього. З жінками тут усе зрозуміло, адже багато її
творів присвячено саме цьому питанню (жінка правами і становищем у
суспільстві повинна дорівнятися чоловікам), а от яким повинен стати
чоловік, як удосконалюватися? На це питання письменниця дає відповідь
хай і епізодичним, але важливим образом Стефана Лієвича. Це
студент-медик, який приїхав на канікули додому і познайомився з Оленою
Ляуфер та іншими молодими людьми. Він одразу привернув до себе увагу
молоді, бо «чого вже… не оповідав!», а «вони прислухувалися йому,
неначе б апостол правди витав між ними…» Стефан говорив про дівчат, які
здобували вищу освіту, про те, що «емансипація жіноча в Швейцарії або і
в інших поступових краях - се точка давно виборена» і що йому соромно,
бо «тут жінки осталися ще так позаду за другими народами..,
рівноправність з мужчинами… вважають… якоюсь химерою». Ці слова були
близькими головній героїні повісті Олені, в особі Лієвича дівчина
знайшла не лише однодумця, а й коханого. А ще коли переконалася, яка це
цільна натура, як він «прямував безоглядно до одного, до праведного;
…задивлю-вався на жінок не очима нинішнього брудного егоїзму, а людини
людяної…» Олені імпонує те, що цей чоловік не обертав себе «в якусь
модну мал-пу». Він не дуже дотримувався тонкощів беззмістовного і
лицемірного «світського життя», «не знав порядно гуляти кадрилі, а ще
менше у відповідній хвилі прискакувати до дам із плащем і рукавичками».
Зате тягнувся до серйозних знань, до суспільно-корисної праці, такою ж
хотів бачити і свою подругу, жінку взагалі: «Нехай озброюється кожда по
можності, після обставин, а зброя їх… яка чиста, яка сильна, як варто
по ню сягнути!! Се - знання, Олено!» Лієвич не сприймає того способу
життя (пияцтво, картярство, фліртування, пліткарство), який веде багато
молодих людей, як, наприклад, брат Олени Герман-Євген-Сидор. Він прагне
видобути хлопця «з сього болота, в котре ви як-небудь, ще такі молоді,
залізли по вуха: а так ідете чимраз дальше до згуби!»
Зате який він ніжний, турботливий, як палко кохає
Олену, з якою порядністю і чесністю ставиться до неї. «Серденько,
голубко, любко, рибчино»,- звертається до дівчини цей «великий та
здоровий», «справдішній московський ведмідь», цілуючи «мало не кождий
палець» коханої при розставанні перед від’їздом. У гордих і сильних,
чутливих до краси, до музики людей і любов красива. Ось сцена їхнього
освідчення: «Посередині гри встав нараз і приступив до неї. Яка одинока
незабутня хвилина! В якім неописанім зворушенню находився він тоді -
звичайно спокійний, гордий! Признання його тодішнє було лиш відгомоном
тої музики - скована пристрасть. А вона? Найніжніші нерви дрожали,
тремтіли в ній. А вже обоє носили в серцю любов, однак і обоє були
горді, вразливі, і одне не хотіло другому признатись, аж поки він
перший почав…
Не було се якесь упоєння, що їх обняло. Се була
сила глибока, могу-ча, підіймаюча сила, котра не знає ніяких перепон,
нічого не жахається, котра, проломлюючи дорогу, пориває усе з собою,
часто руйнує те, що закони і звичаї, і час з трудом збудували…»
Прощаючись, Стефан просить Олену: «Не клопочись, а бережись лише.
Оставайся фізично сильна, а тоді все легше перебувається». Письменниця
не ідеалізує свого героя і вкладає в уста Олени Ляуфер ще й таку
характеристику Лієвича: «Він мав також свої блуди. Був нудний педант,
був заздрісний, був гарячка…» Гине Стефан Лієвич, як і личить
романтикові (а ці риси ясно у нього виділяються), на полі бою -
«набрався десь у шпиталі тифу і помер», віддавши себе обраній справі до
останку. Головна героїня повісті ще не раз зустрічатиметься зі своїм
коханим - у снах, у листах. Ось вони в Олениному сні-маренні
«любовались собою і сперечались, а між тим шуміло море про стару звісну
пісню, пісню про любов», а ось останній лист Лієвича: «Любов таки
найкраща з усього, що життя лиш має!» І це кохання для них - не просто
почуття, пристрасть, а єднання душ і поглядів на життя,
безкорисливість, взаємна повага, спільна боротьба за усе краще в собі,
суспільно корисна праця. Таке можливе тільки у людей нового типу, які
дотримуються принципів рівності чоловіка і жінки, гідності Людини, що
прагне повнокровного і суспільно значимого життя.
Отже, образом Стефана Лієвича Ольга Кобилянська, на наш погляд, розпочала галерею «нових людей»,
показала ідеал майбутнього у стосунках чоловіка і жінки. І цей ідеал
виявився таким привабливим, що ним захоплюватиметься ще багато поколінь
читачів.
|