Читаючи повість М. Коцюбинського «Тіні забутих предків»,
я ніби опиняюся серед казкової природи, «серед вічного шуму річки,
серед довгих плакучих трав, серед зажурених гір» - серед дивовижного
світу. Цей світ має своїм джерелом гуцульську міфологію, українські
повір’я часів сивої давнини. Мене чарує його незвичайність, його краса
та фантастика. Міфологічний світ йде від дихання гір, від «суму чорних
смерекових лісів», від стрімкого бігу струмків, які весело дзюрчать,
збігаючи з далеких й близьких верхівок гір. Де ще можна сховатися
нечистій силі, аріднику, як не серед цього царства природи?! Де ще
можна зустріти лісовиків, як не у лісі, де вони «пасуть свою маржинку:
оленів, зайців і серн»? Тут можна зустріти й веселого чугайстра, «який
зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки», і почути такий
страшний голос сокири.
Із самого малечку людина чує розповіді про
міфологічні істоти, про живий дух природи, і не лише чує, а й сама
бачить безліч дивовижних речей, які наштовхують її на висновок: так,
дійсно, є й чугайстр, і арід-ник, і голос сокири. Недарма і малий Іван
Палійчук з упевненістю каже, що бачив щезника. Міфологічні, фольклорні
знання для Івана та, мабуть, й усіх гуцулів - це реальне відображення
світу, чарівного, загадкового, сповненого тайн та живої сили. Тому і
живуть поряд людина і міф, тому і всякі злі духи заповнюють скелі,
ліси, провалля, хати й загороди та «чигають на християнина або на
маржинку, щоб зробити їм шкоду».
Все хвилювало, пробуджувало уяву в малого Івана. Що
вже про це говорити, коли і його, неспокійного, чудного, забобонна мати
вважала бісеням, якого їй було підкладено. Тому не дивно, що з перших
кроків маленький Іван пірнає в дивовижний світ народних уявлень та
міфології. В дитинстві для Івана і Марічки все здається живим,
казковим, «весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й
страшна». Адже ще змалку діти вміють знаходити «помічне зілля», ще
змалку вчаться ворожінню. Згодом, коли людина дорослішає, народні
уявлення набирають інших форм. Наприклад, вогонь - ватра на полонині.
Полонина «починала своє життя живим невгасимим вогнем, що мав її
боронити од всього лихого». І все це за повір’ями гуцулів, для яких
вогонь - ніби полум’яне серце Прометея. Навіть запалювання вогню -
ватри - своєрідний ритуал, який не можна перервати і словом. Доки він
горить, «ні звір, ні сила нечиста не озьмеся маржини», ні людей. Кожен
ритуал у гуцулів, кожна справа сповнені таїнства та ворожіння, які
йдуть від далеких предків.
І тоді, коли Іван сам став хазяїном, не забуває він
ворожіння, як і його жінка Палатна. Він «кликав на тайну вечерю до себе
всіх чорнокнижників, мольфарів, пла-нетників всяких, вовків лісових та
ведмедів», щоб худоба давала приплід, щоб не зруйнувалося хазяйство.
Природа жива, але вона ще й божественна. Марі-чка чує Іванкову сопілку,
а в думках лине до сонця. В цьому звертанні до бога-сонця і виявляється
поєднання язичницьких і християнських уявлень гуцулів. Людина оживляє
невідоме, бо хоче з ним «домовитися». Намагається домовитися й Іван з
нявкою - Ма-річкою, але природа виявилася сильніша за нього. Перемагає
зла її частина, тому що сам Іван допоміг нявці, відвівши від неї
доброго й веселого чугайстра. Важко відірватися від захоплюючих
сторінок повісті Коцюбинського. І хоч вона має кінець, але не мають
кінця міфологічні та фольклорні джерела, з яких наснажився сюжет
повісті. Ніхто з гуцулів не міг прожити без легенд про чугайстра,
арідника, легенд, які ніби були продовженням справжнього життя, які
ніби були духом природи. І хай минатимуть роки, століття, назавжди
залишиться серед гір безсмертний танок чугайстра та безсмертна пісня
щезника!
Відчули, що це значить - побувати у казці? Ми з
вами познайомилися з чортом у кількох обличчях, позапалювали багаття,
навіть потанцювали зі страхітливим, проте добрим й веселим чугайстром.
А зараз підемо блукати пустелею. Разом з ким? Про це дізнаєтесь далі.
|