Пензлем захопленого живописця малює О. Довженко у
кіноповісті «Зачарошіна Десна», як і в інших своїх творах, неповторну
красу природи. Через увесь іиір проходить образ зачарованої Десни. У
своїй «Автобіографії» О. Довженко писав: «Я завжди думав і думаю, що
без гарячої любові до природи людина не Може бути митцем. Та й не
тільки митцем…» Органічна єдність людини і природи - ось що передусім
характеризує палітру Довженка-художника. Природа у «Зачарованій Десні»
живе, безперервно зміню-гться. Наприклад, картини рятування затопленців
уже не забудеш ніколи. «…Сходило сонце. Картина була незвичайна, наче
сон чи казка. Осяяний сонцем, перед нами розкривався зовсім новий світ.
Нічого не можна було впізнати. Все було інше, все краще, могутніше,
веселіше. Вода, хмари, плав - все пливло, все безупинно неслося вперед,
шуміло, блищало на сонці». Блискуче відтворена Довженком природа
служить емоційним акомпанементом, ліричною паралеллю до настроїв героя:
«Світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнання, всі враження
буття зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну».
Через світосприймання семирічного Сашка письменник
змальовує пластичні картини сінокосу, щедрого літа. Виписані вони
надзвичайно виразно, най-тоншими відтінками барв:
- Ø «Прокидаюсь на березі Десни під дубом. Сонце високо, косарі
далеко, коси дзвенять, коні пасуться. Пахне в’ялою травою, квітами. А
на Десні краса! Лози, висип, кручі, ліс - все блищить і сяє на сонці… І
вже я не ходжу, а тільки літаю, ледве торкаючись лугу. Вбігаю в ліс -
гриби. У лози - ожина. У кущі - горіхи. В озері воду скаламучу - риба».
- Ø А як вражає буйне цвітіння городу на початку «Зачарованої Десни»:
- Ø «Город до того переповнявсь рослинами, що десь серед літа вони
вже не вміщалися в ньому. Вони лізли одна на одну, переплітались,
душились, дерлися на хліб, на стріху, повзли на тин, а гарбузи звисали
з тину прямо на вулицю».
Опис такий, що за ним живописець може створити
картину. Отже, винятково важливу роль у повісті відіграє природа,
нерозривно пов’язана з життям людей. «Жили ми в певній гармонії з
силами природи, - читаємо на сторінках повісті, - зимою мерзли, літом
смажились на сонці, восени місили грязь, а весною нас заливало водою, і
хто цього не знає, не знає тієї радості і повноти життя». Картини
повені, сіножаті, нічного зоряного неба сповнені смутку й веселощів,
пройняті трепетною закоханістю в рідний край, у його красу. Сповнені
чару картини чернігівського Полісся - казкові сіножаті і повінь на
Десні, розкішні українські ночі й буйне травоцвіття назавжди увійшли в
нашу пам’ять із «Зачарованої Десни» прекрасного художника слова
Олександра Петровича Довженка.
Трагічна доля хліборобської родини Лавріна Запорожця (за повістю 0.
Довженка «Україна в огні») «Із творів про перший період війни,
написаних у часи Великої Вітчизняної, я, не вагаючись, - стверджує
Олександр Підсуха, - на перше місце поставив би кіноповість Олександра
Довженка «Україна в огні» - через шевченківську перейнятість автора
всенародною трагедією».
У кіноповісті письменник звертається до тих суворих
днів, коли за досиЦ короткий час вся Україна опинилася під фашистським
чоботом. Це неможливі було осягнути, у це важко було повірити. Для
Довженка, у якого будь-яка безіїг винна жертва викликала протест,
втрата вже на початку війни колосальної тери -торії з населенням понад
70 мільйонів стала справжньою трагедією. Йому це їй» боліло так, що він
«крикнув», і цей крик вилився у кіноповість «Україна в огні», яку й
сьогодні не можна читати спокійно.
У роки війни і в годину всесвітньо-історичної перемоги багато
письменникіи і митців піддалися загальній ейфорії - масовому
культівському психозу, «найсвітлішому» і «наймудрішому» «батькові всіх
народів» - Станіну. Тільки не Довженко. Він зумів написати свій
неперевершений твір, у яком) сказав жорстоку правду про народ і його
лихо. Повість відтворює жорстокі буяїн війни, крім того, тут одверто
мовиться і про політичні та ідеологічні помилки, яких припустилося
тодішнє керівництво.
На такий випад проти своєї особи Сталін, певна річ, не міг не
відреагувати. Твір було заборонено до друку й постановки, а сам автор
вже до смерті Сталіна перебуватиме в нього у тяжкій немилості. Рівно
через рік після завданої критики Олександр Петрович запише: «Сьогодні
роковини моєї смерті… Я народився і жив для добра і любові. Мене вбила
ненависть і зло великих якраз у момент їхньої малості».
Українське село Тополівка - композиційний центр
кіноповісті. Письменник правдиво зобразив трагічну долю хліборобської
родини Лавріна Запорожця, яка уособлює долю всього українського народу,
зганьбленого, розтоптаного окупантами. Чимало тут ліричних відступів,
роздумів про теперішній суспільний устрій, історичну долю України, про
український народ у цій страшній війні. Митець сміливо відкрив вражаючу
правду про палаючу в огненному кільці між двох імперій Україну.
- «Ой, у мене увесь рід багатий», - співала на родинному святі Тетяна
- дружина Лавріна Запорожця. Великий і багатий рід Лавріна: п’ятеро
синів-соколів - Роман, молодий лейтенант прикордонних військ, Іван -
воїн-артилерист, Савка - славний чорноморець. Григорій - агроном,
майстер урожаю і Трохим - батько трьох дітей. Та ще й дочка Олеся -
всьому роду втіха. Розумниця, красуня, майстриня квітів, чарівних
вишивок і пісень.
Повиростали непомітно сини, порозліталися на всі
сторони. «Добра слава пішла по світу про синів, що показали себе і в
зброї, і в науці, і в звичайних трудах над землею».
Сам Лаврін Запорожець був головою колгоспу. Працьовита, всіма
шанована людина, яка свято вірила радянській владі. Чесно й сумлінно
працював він для народу, держави. Мирне життя родини жорстоко перервала
війна. Усіх п’ятьох синів відправив на фронт Лаврін. Кожному із членів
родини довелося пройти величезні випробування, пройти своє пекельне
коло. Уже в перші дні війни загинув Савка - славний чорноморець, була
тяжко поранена мати, яка пізніше померла, а єдина донька - Олеся,
тонка, обдарована натура, тактовна і добра, бездоганно вихована хорошим
чесним родом, потрапить до Німеччини, де на неї чекатимуть неволя,
приниження, насильство, нужда й голод. Але вона шайде в собі сили і
мужність, щоб втекти і повернутися на батьківщину. Через тяжкі
випробування доведеться пройти й Роману, який стане командиром
партизанського загону Та все ж найважче було голові роду - Лаврінові
Запорожцю. Він пережив смерть синів і дружини, але не зламався. «Що
смерть моя і смерть моїх дітей? І що мої мізерні муки, коли зникають у
небуття тисячі наших людей. Гинуть родини, гинуть роди без числа і
краю…», - думав Лаврін. Коли німці увійшли в село, Запорожець зняв зі
стіни портрет Сталіна. «Прощайте, товаришу. Не думали ми з вами, що так
вийде, та сталося - не малою, великою кров’ю на своїй території, - тихо
промовив він до портрета. - Що йуде з народом? Виживе він чи загине, що
й сліду не стане ніякого? Народ безсмертний, ви казали, товаришу мій.
Ой, важке наше безсмертя. Важка доля народна…» Скільки ж розчарування,
докори в цих справедливих словах.
|