Восени 1833 року був написаний пушкінський Мідний вершник.
Поема мала підзаголовок: «петербурзька повість». І в цей же час починав
створювати свої петербурзькі повісті Гоголь. Пушкіна й Гоголь одночасно
в поезії й у прозі починали висвітлювати більшу петербурзьку тему в
нашій літературі, продовжену за ними Некрасовим, Достоєвським, Блоком.
Ця тема відкрила в наших письменників особливий жанр «петербурзьких»
добутків. У російській літературі північна столиця показана
фантастичним містом: у ньому сполучалися й переходили друг у друга до
крайності протилежні облики - велич і незначність, бюрократична махина
імператорської влади й темне, дрібне життя «петербурзьких кутів».
«Місто пишний, місто бідний…» - так Пушкін в одному віршованому рядку й
у простих словах об’єднав контрастні петербурзькі «обличчя». Ми бачимо,
читаючи повести Гоголя, як це протиріччя розростається в нього в
непомірних гіперболах, у колосальному розмаху гоголівського сміху й у
ліричній напрузі вболівай.
У кожній з петербурзьких повістей є хтось один -
«істота поза громадянством столиці», хто відчуває себе винятковим, хто
пропадає й гине. Цю долю однаково розділяють і петербурзький художник,
і самий дрібний чиновник. Художник був улюбленою фігурою в
письменників-романтиків як людина не від миру цього, у всьому відмінний
від звичайних людей. Але петербурзькі художники в «Невському проспекті»
- добрий, лагідний, дуже боязкий народ, зірка й товстий еполет
приводять їх у замішання, вони відповідають нескладно й невлад. Словом,
у мрійника Пискарева й убогого Акакия Акакиевича Вашмачкина виявляється
багато загального. Ця подібність проливає світло на них обох: у
Пискареве кращає помітні його людська простота й демократизм, а
Башмачкин виявляється свого роду мрійником і «романтиком». Звичайн і
незвичайне дуже тісно з’єднуються в їхній долі.
Повість «Портрет» розповідає про художника, що
поступився спокусам багатства й слави, що сменяли свій дарунок на
гроші, що продали дияволові душу. Мистецтво - це не легка здатність, а
подвиг важкого збагнення життя. Тому для мистецтва мало тільки вміння:
якби - читаємо ми про Чарткове - він був знавець людської природи, він
багато прочитав би в особі молоденької дівчини, що він малював на
замовлення; але художник бачило тільки ніжність і майже порцелянову
прозорість особи, що силкувалося передати його мистецтво. Дуже важливо,
що «спокусило» Чарткова теж добуток живопису - надзвичайний портрет з
живими очами. «Це було вже не мистецтво: це руйнувало навіть гармонію
самого портрета». Загадка портрета приводить у повісті до міркування
про природу мистецтва, про розходження в ньому створення, де природа є
«у якомусь світлі», і копії, де «однак же натура, ця живаючи натура»,
але вона викликає в глядачі якесь хворобливіше, томливіше почуття - як
ці очі на портреті, начебто вирізані з живої людини. «Жвавість»
зображення в художника-копіїста для Гоголя - це не просто поверхневе
мистецтво: це знаряддя світового зла і його конкретного соціального
втілення - грошової влади: з портрета дивляться живі очі лихваря. Це
відвертає мистецтво від глибини, що воно покликано розкривати в явищах
життя.
Гоголь називав Петербург містом «киплячої
меркантильності», тому поряд з конкретними соціальними мотивуваннями,
які в письменника дуже ясні, у повісті основну роль одержує мотив
диявольської спокуси. У чому значення цього мотиву? Автор розповідає,
що в благочестивого живописця, що создали дивний портрет з живими
очами, раптом без усякої причини перемінився характер: він став
марнолюбний і заздрий. Але такі ж непояснені факти трапляються в житті
повсюдно: «Там чесна, твереза людина зробилася п’яницею… там візник, що
возив кілька років чесно, за гріш зарізав сідока». Незабаром після
Гоголя, і Достоєвський буде зображувати подібні прозаїчні,
розповсюджені факти як надзвичайні, фантастичні. Там, де немає видимих
причин для перетворень, що відбуваються на очах, - там безсило простої
спостереження й опис, «копія», там потрібна проникаюча сила уяви
художника, якому в цих випадках може допомогти фантастичний образ.
Після серйозної фантастики «Портрета», події в
повісті «Ніс» здаються нісенітницею доконаної. Помітимо, що так
дивується що відбувається й сам автор повести, що разом зі своїми
персонажами теж не знає, що й подумати пр всім це. Кожному, хто дорікне
його в повній неправдоподібності, оповідач заздалегідь говорить: «Так,
нісенітниця доконана, ніякого правдоподібності». Автор заздалегідь
відмовляється пояснювати, як це може бути, що ніс майора Ковальова
виявився запечений у тесті, був кинутий у Неву, але в той же час
роз’їжджав по Петербургу в ранзі статського радника, а потім вернувся
на законне місце - «між двох щік майора Ковальова». У тих місцях, де
обривки навіть такого неможливого сюжету могли б все-таки якось
зв’язатися, Гоголь раптом заявляє: «Але тут подія зовсім закривається
туманом, і що далі відбулося, анічогісінько не відомо».
Автор начебто говорить нам, що й не треба шукати
правдоподібності, суть справи саме не в ньому, в «правдоподібних»
границях ніяк не зійдуться кінець і початок оповідання. У підсумку,
розглядаючи з погляду правдоподібності сюжет повести, він іде на
компроміс, вирішуючи важке запитання таким чином, що подібні події
«рідко, але бувають».
Цікаво , що в первісній редакції повести подію зрештою виявлялося
сном Ковальова. Але в опублікованому тексті Гоголь виключив це
мотивування, і вес описане стало відбуватися в дійсності, хоча й
справді начебто в сні. Треба сказати, що повість багато б втратила у
своєму комічному ефекті й у серйозному значенні, якби виявилося, що це
все-таки сон, де всяка фантастична логіка в порядку речей. Інша справа
- дійсна подія, що відбувається «як у се». Тут героєві доводиться
кілька разів ущипнути себе й переконатися, що це не сон. Вся чудність
«Носа» у тім, що показано реальне життя, у якій небачена подія
відбувається в самій звичайній, буденній обстановці.
У повістях західноєвропейських романтиків
розповідалося про те, як людина втратила свою тінь або відбиття в
дзеркалі; це знаменувало втрату особистості. Гоголівський майор втратив
ніс зі своєї особи. Однак для самого майора має той же зміст втрати
всієї особистості: пропало «всі що не їсти, без чого не можна не
женитися, не одержати місце, і на людях доводитися закриватися хусткою.
Ковальов «втратив особу» і опинився поза суспільством, «поза
громадянством столиці , подібно іншим знедоленим і дійсно, що гинуть
героям, петербурзьких повістей.
|