Що таке пісня? Це справжній скарб, в якому
поєднуються талант і моральна краса людини. Тому з піснями Марусі Чурай
рушали в походи козацькі полки гетьмана Богдана Хмельницького. Тому їх
співав і співає український народ. І з тих пісень поставає талановита
дівчина, віддана Батьківщині, вірна у коханні. Дзвінкий голос Марусі
надихав запорозьких козаків на подвиги: Вона ж була як голос України,
що клекотів у наших хорогвах! Адже вона і сама козачка. Хоч загинув
батько, але загинув як «лицар», як козак. Ця дівчина пишалася своїми
батьками, які навчили її бути сміливою, чесною, мати чуйну душу,
навчили її мовчки переносити горе, а на це потрібна велика мужність. На
все життя запам’ятала Маруся материнські накази:
- Ø - Як не буде, не скигли, доню, то великий брид. Здушили сльози - не виходь на люди.
Болить душа - не виявляй на вид. І виросла Маруся,
і покохала сусіда Гриця Боб-ренка, покохала щиро, віддано: «Моя любов
чолом сягала неба». Скільки вона його чекала з походів, скільки
виглядала! І тоді народжувалася пісня, що була як згадка про батька,
який у народній пам’яті став вже «Орликом», як виклик на козацькі бої,
як гімн Марусиному коханню. Дивувалися всі, навіть Богдан Хмельницький,
який бився разом з Гордієм Чураєм:
- Чи думав про Марусини пісні,
- такі по Україні голосні,
- що й сам не раз в поході їх співав,
- і дивував, безмірно дивував, -
- що от скажи, яка дана їм сила,
- щоб так співати, на такі слова.
Але Марусю, її талант, зраджено. Зраджено заради
грошей. Здається, що весь світ вмер тоді у серці цієї дівчини. Вона не
винесла зради, і коли Гриць прийшов до неї і випив зілля, що
приготувала для себе, мовчала. За це була заарештована і засуджена до
страти. Але ж ця дівчина, як говорить Іван Іскра, …не просто так,
Маруся, Це - голос наш. Це - пісня. Це - душа. Зрозуміло ж, що так
можуть співати тільки люди, які мають чесні, чуйні серця, для яких
кохати - так до кінця, для яких битися - так до крові, до смерті.
Здається, що Маруся - продовження батьків, і її очима дивиться на світ
загиблий Гордій Чурай. Для таких людей немає більшого щастя, ніж мати
вільну, незалежну Батьківщину - Україну. Болить серце у них за
знівечену Вітчизну:
- Оце мій Київ, це моя вітчизна,
Ой, люди, люди, Божа подобина, до чого ж ви цю землю довели?! Голос,
душу народу не можна задушити. Наближається страта, але люди не бачать
у цій дівчині злочинниці, тому й чути:
- Злочинниця - а так би й зняв би шапку. На смерть іде, - а так би й
поклонивсь. Маруся втілює в собі моральну красу, несхитність
українського народу, а найперше - його талант. Тому і не дають їй
вмерти: приносить Іскра гетьманський універсал про її звільнення:
- Таку співачку покарать на горло, - та це ж не що, а пісню задушить!
Так, Марусине життя - як пісня: гордовита, смілива, нещаслива, але ж
незламна. І шанують її люди і гетьман за те, що вона подарувала Україні
голос, який допомагає у тяжкі хвилини життя, який надихає на боротьбу
проти численних загарбників.
Талант не можна вбити, як не можна знищити і
моральну красу в серці людини. І звучатимуть вічно пісні Марусі Чурай,
яка вірила в щастя для рідної України, яка вірила в кохання, хоч і була
зраджена, її пісні - ніжний та твердий голос народу, тому і каже дяк, з
яким Маруся подорожувала до Києва: Дишканти чув я, тенори, баси. А ти
співаєш - душу всю проймає. Бувають, може, й кращі голоси, Але такого
другого немає! Розіп’яти можна людину, розтоптати її душу, але пісню
знищити неможливо. Пісні Марусі Чурай продовжили її життя, коротке, але
змістовне. На мою думку, ці талановиті пісні ще багато років
розповідатимуть про долю цієї дівчини, нагадуючи про те, що таланти і
моральна краса не вмирають - вони залишаються жити вічно, як житиме
вічно й український народ!
|