Учнівський твір За повістю І. Франка «Захар Беркут».
Перу Івана Яковича Франка належить величезна кількість праць
найрізноманітнішого спрямування. Виявив він себе і як талановитий
повістяр. Доказом тому є його повість «Захар Беркут». Написана вона
була 1822 року, але й сьогодні, на початку третього тисячоліття,
цікавить і бентежить читача. Описані події відбуваються 1241 року - у
найтяжчий для українських земель час боротьби з монгольською навалою. У
такі страшні й водночас героїчні часи найкраще і найповніше виявляються
людські характери. Найсвітлішими образами, що увібрали найкращі і
найчистіші риси українського народу, стали двоє закоханих - Максим і
Мирослава. Від початку знайомства з Максимом ми спостерігаємо за ним,
дивуючись його силі і мужності. У важких випробуваннях - у боротьбі з
несамовитим смертельним ворогом - яскраво виявляється чиста, цілісна і
шляхетна натура. Таке серце здатне міцно й вірно кохати і захищати свою
любов. Із великою приязню і ніжністю виписаний образ Мирослави.
Знайомлячи читача з нею, автор відразу наголошує на тому, що вона -
незвичайна, дивовижна. Це не зманіжена татова пестунка, а смілива й
відважна дівчина, яка не боїться небезпеки і разом із чоловіками бере
участь у ловах на ведмедів. Мирослава - мужня патріотка своєї землі.
Згодом, зрозумівши, що її батько - зрадник, залишає його й воює проти
нього й монголів разом із тухольською громадою.
Із великою любов’ю змальовує І. Франко образ
дівчини Мирослави у повісті «Захар Беркут». Мирослава - молода вродлива
дівчина, рано втративши матір, знала лише любов і турботу батька. Для
неї головне - бути вірною собі, діяти так, як підказують сумління і
серце. Тому вона і виступає проти батька на боці народу, стає
справжньою патріоткою своєї вітчизни. Зрозумівши, на чиєму боці правда,
дізнавшись про зрадництво свого батька, Мирослава пориває з ним і йде
до тухольців. Дівчина, побачивши, що всі намагання врятувати честь
батька марні, що шляху повернути батька до примирення і єдності з
народом нема, виступає проти нього. Вона звертається до Захара Беркута
з проханням прийняти її за дочку, бо «Тугар Вовк перестав бути моїм
батьком, відколи зрадив свій край і пристав у службу монголів».
Мирослава полюбила простого селянського хлопця. В особі Максима
Мирослава бачить усіх тухольців. Мирослава - один із перших образів
дівчини-патріотки в українській літературі.
Увесь час вона у перших лавах вояків: спочатку
приносить Захару Беркуту звістку про сина, передає його поради, потім
бере активну участь у захисті тухольців, навчає їх робити метавки,
лікує поранених. Водночас із розвитком трагічних подій розквітає ніжна
і сильна любов між Мирославою і Максимом. Їхні серця сповнені палкого
почуття один до одного, і вони долають усі перешкоди на шляху до
єднання. Цікаво, що Мирослава не змирилася з гнівною відмовою батька
Максимові. Як властиво гордій і незалежній натурі, вона говорить
відкрито про свої почуття і клянеться хлопцеві в любові й вірності.
Мирослава дотримала свого слова - ніжною ластівкою лине до нього,
полоненого, в монгольський табір, пропонує йому тікати, а сама хоче
залишитися замість нього. Максим не пристав на ту пропозицію, але доля
ласкава була до двох закоханих - попри всі небезпеки, що загрожували
їм, поєднала люблячі серця. Із великою вдячністю до автора перегорнула
я останні сторінки повісті. Думаю, що Максим і Мирослава - це герої,
вчинки яких варто наслідувати. Учитися любити один одного і свою
Батьківщину - велике щастя на землі.
|