Пантелеймон Куліш є автором п’яти поетичних збірок
і десяти поем, великої кількості перекладів, балад, дум, байок. Такий
значний поетичний доробок охоплює багато тем, але в центрі постійної і
незаперечної любові поета стоїть Україна. Багато в чому поетична
творчість Куліша співвідносна із творчістю Тараса Шевченка. Єдине, що
він не сприймав - це радикалізм шевченківського слова. Бунтарство,
гайдамаччина, повстання, всілякі народні зрушення не були властиві
поезії Куліша:
- На ж дзеркало всесвітнє, визирайся.
- Збагни, який ти азіат мізерний,
- Своїм розбоєм лютим не пишайся,
- Забудь навіки путь хижацтва скверний
- І до сім’ї культурників вливайся.
Куліш багато розмірковував над природою бунтарства
козаків і дійшов висновку, що козаччина була, мовляв, тільки «буйним
цвітом, а іноді й колючим будяком серед нашого дикого степу». Така
позиція Куліша викликала до нього одверту ворожість навіть з боку
недавніх прихильників, але Пантелеймон Олександрович прийшов до неї
через важкі роздуми, а тому відстоював своє бачення ролі козаччини в
історії України із запалом, незважаючи ні на чиї авторитети. У своїх
висловлюваннях, у поетичних рядках він розглядає Україну значно ширше і
намагається відійти від думки, що історія розвитку держави - це історія
розвитку Запорозької Січі. Неприйняття козаччини не заважає Кулішу
висловлювати повагу до історичного минулого України. У поемі «Настуся»
поет згадує Дмитра Гуню, який між Сулою і Славутом бився «п’ять неділь
з ляхами»; хороброго Опанаса Обуха, який, помираючи за «рідну Вкраїну»
заповідав нащадкам, «щоб ізнов воскресла козацькая сила і шляхетським
клятим трупом Дніпро загатила».
Куліш, попри своє неприйняття бунтарства, бачив, що єдиною силою, як
могла протистояти знищенню України, були козаки, а тому називає їх
«коза ченьки, батьки мої, крилатії орли мої!», «козаченьки-небожата,
молоді мої орля та!». Поет закликає українців не забувати про численні
жертви, про кров, я була пролита заради Батьківщини:
- Нехай знають по всім світі,
- Як ми погибали
- І, гинучи, свою правду
- Кров’ю записали.
- На думку поета,
- Немає для серця
- Більшої утіхи,
- Як пишатись славним родом
- Вовіки і віки.
Багато поетичних творів Куліш присвятив Україні. У
них він висловлював свою синівську любов до рідної землі. Але його
вражала пасивність українського народу, якась тупа байдужість до
власної долі. «Невже повіки будеш спати й спати?» - з розпачем запитує
він. У вірші «Стою один» Куліш називає народ «стадом без’язиким»,
«понурим вахлаєм», «недолюдком». Та всі ці різкі вислови і негативні
оцінки - це тільки з великої любові до волелюбного колись народу, якого
загнали в глухий кут життєві обставини. Але не зневіритися у житті
поету допомагає Муза, яка кличе його «в левади, в поля, в луки, в гаї
широкошумні», де Піснями ми тут з Богом розмовляєм, Вселенна серцю
нашому відкрита, І області ми ширші осягаєм, Ніж та біднота, золотом
окрита.
Муза пригорталася до поета, як сестра, разом з ним обходила всю Україну, щоб словом вітати добру людину:
- І де слова наші в душу святу западають,
- Там віковічно пахущі квітки розцвітають
- Раєм Господнім на мучене серденько віють
- І животворні, великі події в нім сіють.
Пантелеймон Куліш прожив довге життя, зазнав багато
розчарувань, але Бог наділив його великим даром - умінням кохати.
Чутливе серце поета бриніло від високого почуття і народжувало дивні
рядки:
- Я згадую той день і час благословенний,
- Як дух твій молодий мене з землі підняв
- І побут хуторний, захмарений, буденний,
- Огнем твоїх очей живущих осіяв. Що та вода в казках живуща і зцілюща?
- Жизнь в тебе у очах, блаженна - невмируща.
- («Видіннє»)
Кохання вносить відраду у пошматоване серце поета,
робить його лагідним і чутливим до краси. «Українська словесність -
діло велике, се нове слово між народами», - писав Пантелеймон Куліш. І
кожним своїм твором він шліфував це слово, захищав його від забуття і
знищення. Тож попри все критиканство, якого зазнала творчість Куліша,
попри всі заборони, слово славного сина України назавжди залишиться з
його народом.
|