На Зламі XVI-XVII ст.
найоригінальніщим письменником був Іван Вишенський. За припущенням І.
Франка, у житті І. Вишенського повинна була трапитись якась подія, яка
так вплинула на нього, що він став ченцем. Іван Вишенський викриває
несправедливість, брехливість, лицемірство, ненависть до простого люду,
розбещеність не лише польського, а й українського панства, особливо ж
вищого духовенства. «Була се натура проста й сильна, що не вміла
кривити душею. Яка то щира і сміла душа і яке живе та міцне слово були
у нашого письменника!» - із захопленням відгукувався про нього Іван
Франко. Іван Вишенський писав послання і політичні трактати, в яких
обстоював життєві інтереси народу, викривав жорстоких панів та
єпископів, мріяв про справедливий суспільний лад. Найвизначніші його
твори - «Послання до всіх, в Лядській землі живущих», «Послання до
князя Острозького», «Послання до епіскопів». Послання не втратили своєї
актуальності і в наш час. Ідею творів Вишенського можна визначити так:
Бог дав життя людині, щоб вона прожила відповідно до законів
християнської моралі. З творів Бишенсь» кого постає суперечливий образ
ченця, який, відмовившись вій утіх життя, продовжує вірно і полум’яно
любити рідний краІН пристрасним словом нещадно викриваючи
можновладців.
Це був чернець-фанатик і демократичний діяч в одній
особ! Його творчість і взагалі вся політична література виводили в коло
ідей Реформації. І, Франко писав: «Іван Вишенський порушує душу, він
збудЛ жує «голос власного сумління», утверджує «ідеали моральні,
гуманні і поступові». Могутній огонь, який горить у писіЯ них словах
Вишенського, не перестає й досі промовляти до найшого серця». «Писаніє
до всех обще…» являє собою літературну форму| листування, що стала
основою у творчості І. Вишенського. І. Франко писав: «Жива натура
нашого автора, проявляючися в його писаннях, так і перла його до форми
листу, т. є. до того, щоб промовляти лице в лице до свого суперника чи
прихиль- і ника, переконувати не самою силою абстракційно-богословських
аргументів, але моральним і психологічним впливом особ« на особу,
живого слова, тону, колориту, бесіди… Форма послання свобідна,
безпретенсіональна і заразом інтимно-суб’єктиі на відповідала найбільше
його натурі». Вимальовується своєрідність послання - автор оперує
широкими викривальними узагальненнями. Сила Вишенського-художника
переходить у його слабість. На цьому наголошував І. Франко: «Ані талант
єго, ані політична освіта не вистарчили на те, щоб із сего матеріалу
зробити працю публіцистичну, вийшло тільки ефективне щодо форми, але
слабе щодо річи наслідування старозавітного пророка». І тут же І.
Франко про цей твір говорить: «Писаний він з великим запалом, але
грішить подекуди многословієм і риторикою, хоч взагалі робить сильне
враження, а поодинокі уступи з огляду на силу враження і величність
помислів належать до найкращого, що взагалі посідає наша література».
Соціальні контрасти І. Вишенський передає контрастами стильовими. У
свій час І. Франко наголошував на ліризмі творів І. Вишенського. У
«Послання до єпископів» автор вклав багато почуття, причому це
схвильованість не аскета-затворника, а любов демократа до голодних,
обідраних, яких він захищає перед феодалами та відстоює їх людську
гідність.
«Я же ся ві духовними, а не толко духовними, - запитує І.
Вишенський, - але и верньїми звати можете, коли брата своего, во единой
куиели крещения - верою и от единое матери - благо-дати ровно з собою
породнившагося, подлейшим от себе чините, уничижаете, и ни за што бьіти
вменяете, хлапаете, кожемякаете».
Попереду молодий чернець ніс дерев’яний хрест із
розп’яттям. Далі йшла процесія босоногих ченців. Серед них важко
пересував ноги зморщений похилий дідусь. Проста сірячина, накинута на
голе тіло, в руках невеликий березовий хрест. Морський вітер розвівав
його білу, наче молоко, бороду. Хід повільно рухався до кам’янистих
обривів. Врешті зупинився над безоднею. До білобородого старця підійшов
ігумен, настоятель монастиря, і схвильовано, злегка тремтячим голосом
запитав:
- Чи по добрій волі йдеш у цю печеру, старче Іване?
- Так, - глухо відповів старець.
- Чи навіки ти відцурався від світу, від рідних, від земного
життя?
- Так, - ще глухіше повторив старець.
- Чи усвідомлюєш ти безповоротність того, до чого прагнеш, чи
не боїшся самоти, чи не явиться у годину тяжких роздумів до тебе каяття?
- Ні, - відповів він.
- Будь же благословенний, - сказав ігумен. - Тепер у земному
у житті тебе не стало. Будь ти між нами братом, вознеси же у своєму
подвигуі Сказавши це, ігумен поцілував старця. Два наймолодші монахи
обв’язали його мотузком і спустили на виступ скелі. Там була видовбана
печера. Тепер вона стала його власною - до смерті. Зі світом
залишається один зв’язок: раз у тиждень прийде чернець, постукає
каменем по скелі і буде наслухати стук у відповідь. Якщо стук
з’явиться, значить, аскет ще живий, тоді опустить йому кухоль води й
пригорщу пряжистого бобу. І так доти, поки стуку не стане.
Хто ж цей чернець? Це був давньоруський письменник
І. Вишенський. За висловом І. Франка, він був немов непідкуп на совість
южноруського народу. По печері ходить старець, Хрест до груді
притискає. Молитви тихенько шепче і не думає про лист. «Хрест-моє добро
єдине,
- Хрест - одна моя надія,
- Хрест - одне моє страждання, одинокая вітчизна».
Все, що поза ним, омана і чортячая спокуса: лиш
один тут шлях правдивий і спасенний - шлях хреста. І пливе душа аскета
На гармонії величній Мов на морських хвилях лебідь вверх гойдається то
вниз. Іван Вишенський - син свого часу, коли пануючою ідеоло-1 гіею
була релігія. Полеміст і шукав у ній порятунку. Він вірив, й що,
вимоливши прощення у Бога, поліпшить народну долю, вважав, що власний
приклад аскетичного життя спонукає силь-”‘ них світу жити праведно і по
совісті. Для себе бачив один | шлях порятунку - покинути
польсько-литовську державу і і йти в пустелю. Великому Каменяреві
належать такі слова: «Іван Вишенський може ще й нашому поколінню
служити прикладом твердості й стійкості характеру, прямоти та ясності в
вислові своїх поглядів і згідності між переконаннями та цілим життям».
|