Людину завжди приваблювали гроші, бо давали владу.
Саме тому вона тяглася до них, іноді забуваючи про честь, совість. Але
бувало й так, що вона зовсім перетворювалася на глитая. Саме таким
постає переді мною Терентій Гаврилович Пузир, людина смішна і одночасно
страшна. Образ Пузиря розкривається в розмовах із багатьма людьми. То
ми бачимо, як хазяїн розмовляє з робітниками, то із Золотницьким -
інтелігентом-поміщиком, то з дочкою, то з Феногеном. І з усіх епізодів
постає перед нами людина, що за «сорок літ» розгубила свої людські
почуття; замість цього з’явилися нікчемність, безглуздя, жадоба,
гонитва за наживою. Пузир став «Крезом», як з іронією називає його
Золотницький. Та він і дійсно став таким: зовсім не замислюється над
життям бідних - йому треба від них тільки брати, брати… «Робочого
чоловіка не можна… нагодувать іншим, білішим хлібом: він буде раз у раз
голодний…»; «нам нужен дешевий робітник - без дешевого робітника
хозяйство вести годі…» Стає страшно від цих слів. Як може бути людина
такою черствою? Та ще й сам був «мужвою репаною», а тут носа підняв і
згори не хоче подивитися навкруги.
Страшний цей образ, але водночас і смішний.
Згадаємо, наприклад, що він каже Маюфесу замість того, щоб його
пригостити: «Всякий чорт сюди прийде голодний, а ти його годуй! Нема,
щоб з собою привіз солонини там чи що». За думкою Пузиря виходить, що
люди повинні їздити зі своїм харчем та ще й пригощати хазяїна! Стає
смішно від його логіки. Комедія «Хазяїн» І. Карпенка-Карого була одним
з наивидатніших явищ в українській драматургії другої половини XIX
століття. Глибокий знавець життя українського села і, зокрема побуту
його глитайської верхівки, автор зумів показати суперечності
суспільного життя. Драматург дуже своєчасно і дошкульно висміяв
глитайські ідеали, показав нікчемність і моральне убозтво тих
«чумазих», що зустрічали новий двадцятий вік з надією бути господарями
життя. Іван Карпенко-Карий зобразив дуже типове явище того часу, коли
«мужва репана» вибиралась на поверхню капіталістичного розвитку, що
супроводжувалося жорстокою експлуатацією трудящих мас.
Хто такий Пузир? Це великий
капіталіст-землевласник. Збагачення, гонитва за наживою - ось його
головна мета. Вже скупив у навколишніх поміщиків тисячі десятин землі,
веде господарство в кількох економіях, випасає на своїх степах отари
овець («у мене своїх овець сорок тисяч»), тримає штат прикажчиків,
управителів, навіть фахівця з вівчарства - іноземця. І все йому мало.
Обирають Пузиря у земську управу: «Торік вибрали. Тільки я ще ні разу
не був». Але орден бажається одержати. Тому і дає Пузир гроші на
притулок для бідних, за що й одержує орден Станіслава. Аякже, «не дурно
пожертвував на приют». Цей «хазяїн» все ще не звикся зі своїм
становищем мільйонера і тому додержується примітивних форм
експлуатації, годує робітників таким хлібом, що і в горло не лізе, бо
«поки свіжий, то такий глевкий, що тільки коники ліпить», а коли
зачерствіє, «тоді такий твердий, як цегла - і собака не вкусить».
Володар трьох економій і величезних отар овець торгується за кожну
копійку. «Все скупив?» - питає Пузиря зі сміхом Золотницький. «Ні, ще
не все», - дуже серйозно відповідає цей «хазяїн».
Таким людям і культура ні до чого: не знають ні
письменників, ні поетів, не розуміють серйозної музики. Ще є в них своя
філософія: «Чудні люди! Голодних годуй, хворих лічи, школи заводь,
памятники якісь став!..» Вони не розуміють: навіщо? Та й Котляревський
Пузиреві «без надобності», бо не приносить він грошей, не сприяє
збагаченню або отриманню нового ордену. А ось закон можна обійти, а
потім галасувати, що «граби-тель» Петька Михайлов «тягне за собою в
тюрму». А яку вже смерть знаходить собі Пузир! Погнавшись за гусьмя, що
скубли одну-єдину копу пшениці (з 22 тисяч), він упав і відбив собі
нирки. Смерть вже чекає за плечима, а Пузир поривається їхати
скуповувати за безцінь овець у голодних селян. Як каже лікар: «Воюющий
мечем, од меча гибнєт. Хо-зяйство його меч, від нього й смерть». Але
продовжують жити поки що маленькі «хазяїни»: Феноген і Ліхтаренко.
Обидва - найближчі помічники Пузиря і пройшли його добру школу. Як і
він, вони безчесні і несправедливі, бездушні й жорстокі. Обдурювати,
шахраювати, збагачуватися - такий смисл життя Фе-ногена. Та й
Ліхтаренко давно зрозумів суть суспільства, в якому жив: <не візьмеш
ти, то візьмуть з тебе!» Він почуває себе втвнено і не криється зі
своїми намірами. У боротьбі за збагачення Ліхтаренко нещадний,
жорстокий і безжалісний, «адже його хазяїни викохали!»
Про типовість таких людей, як Ліхтаренко і Феноген,
обставини, у яких формувалися їхні характери, драматург влучно сказав
устами самого Ліхтаренка: «Підходящий грунт - от і родять такі люде, як
ми з вами». На відміну від Пузиря та його помічників, Золот-ницького,
Калиновича і Соню автор наділив рисами культурності, гуманності. Так,
вустами Золотницького Карпенко-Карий заявляє, що при таких хазяїнах, як
Пузир, «засохне наука, поезія і благо народа!!!» Золотницький шукає
нових форм господарювання: разом з кількома компаньйонами поміщик будує
цукровий завод, але тверде не знає, що вийде із задуманої справи. Що ж
до Соні, то життя вона знає погано, жорстока правда про становище людей
у батькових економіях була для неї несподіваним відкриттям. Письменник
однак показує, що добрі наміри ліберальної інтелігенції не могли
здійснитися в тодішньому суспільстві, бо наштовхувалися на повне
небажання капіталістів виконувати їх. Але все ж таки Ка-линович вірить
в історичне покликання культурної інтелігенції, у необхідність
поширювати освіту серед народу, внаслідок чого «скоріше виросте серед
людей найбільша сума справедливості».
А народ теж не мовчить. Ми бачимо протест
робітників проти вкрай поганого харчування. І все більше і більше людей
підіймають свій голос. Для придушення бунту робітників Пузир навіть
звертається за допомогою до влади. В комедії І. Карпенко-Карого
«Хазяїн» можна побачити всі ті явища, які підняли «мужву репану» до
рівня «хазяїна», залишивши при цьому цих людей бездушними і нікчемними.
Я гадаю, що її сатиричний пафос спрямований на боротьбу проти потворних
моральних устоїв в ім’я перемоги світлих ідеалів людства. Тому, на мій
погляд, ця комедія назавжди залишиться в нашій літературній скарбниці
як видатне досягнення української драматургії XIX століття. Ось ми з
вами і дізналися, хто такий Пузир. Посміялися. Але ж відомо, що від
смішного до сумного один крок.
|