Загальновизнано, що гумор - «одна з найсильніших,
найцікавіших особливостей» таланту І. Нечуя-Левицького. Найвиразніше,
найособливіше ця риса творчого стилю письменника виявилася в його
повісті «Кайдашева сім’я». Нечуй-Левицький зумів підмітити й передати
найособливіше в народному характері, зокрема погляд на життя з
усмішкою, гумористично-іронічне ставлення до складнощів життя.
Змальовуючи побут родини Кайдашів, автор використовує засоби
народної сміхової культури, узявши з неї не лише окремі елементи, а й
ідейно-стильову багатозначність народного сміху. Ународній культурі
сміх різний: доброзичливий, жартівливо безтурботний, гумористичний,
ліричний, елегійний, сумний і навіть печальний, дошкульний,
сатирично-знущальний. Таким багатогранним є сміх і в «Кайдашевій сім’ї».
Найперше, що привертає увагу під час читання «Кайдашевої сім’ї»,- це
поєднання ліричного й гумористично-сатиричного пластів зображення.
Тонкий ліризм та іскрометний гумор властиві і мові автора, і мові
персонажів. Картини природи, зображені дуже лірично, настроюють на
спокій, тишу, радісне сприйняття світу і цим контрастують із неспокоєм
у сім’ї Кайдашів, посилюють безглуздість суперечок і баталій.
Особливо важлива для характеристики персонажів їхня мова. Деякі
сторінки повісті звучать у тій же тональності, що й лірична народна
пісня про кохання.
Цей лірично наснажений матеріал існує не сам по собі, а в поєднанні
з гумористичними ситуаціями, характеристиками, оцінками, то
контрастуючи з ними, то тісно переплітаючись, перехрещуючись.
Кожна ситуація в повісті має подвійний зміст. Так,
зокрема, пригоди п’яного Омелька Кайдаша викликають у нас то
доброзичливий, життєрадісний сміх (епізод від слів: «Жінко! Де ти у
вражого сина діла двері?»), то сумний, печальний (сцена бійки з сином,
коли «старий Кайдаш, як стояв, так і впав навзнак, аж ноги задер»).
Конфлікт виник не через бездушність чи вроджений егоїзм Карпа,
недаремно автор подає таку психологічну деталь: Карпо «ніби здерев’янів
од тієї страшної події, котру вчинив». Конфлікт був спричинений
соціальними умовами, котрі не давали селянству жити по-людському. П’яні
галюцинації старого Кайдаша викликають гірку посмішку крізь сльози.
Сміх викрешують і мовні партії Кайдашихи, яка на людях, щоб показати
свою наближеність до панства, вживала зворот «проте вас», за що й
дражнили її «пані економша».
Але стара Кайдашиха - теж жертва тогочасного життя,
тому її постійні бійки і сварки з невісткою, їх трагікомічні баталії
викликають сатиричний сміх. І не тому, що все закінчується трагічно
(Мотря свекрусі виколола око), а тому, що не може бути кінця ворожнечі
у ворожому для людини суспільстві.
Дотепні порівняння, прислів’я, приказки вияскравлюють авторську
позицію, несуть невисловлену тугу за кращим життям. Вони є засобом
засудження всього того, що деморалізує людину, вбиває в ній людське.
Коли й їх замало, Нечуй-Левицький використовує прийом контрасту, що
здобувається неспівмірністю між високим стилем народно-героїчного епосу
і нікчемним змістом ситуації: «Не чорна хмара з синього моря наступала,
то виступала Мотря з Карпом з своєї хати до тину. Не сива хмара над
дібровою вставала, то наближалась до тину стара видроока Кайдашиха…» У
цих і подібних ситуаціях сміх - глузливий, знищувальний, осуджуючий.
Така природа сміху в повісті І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я».
|