В історію української літератури Франко увійшов як
лірик, прозаїк, драматург, філософ, публіцист. Поетична ж спадщина його
настільки різноманітна, що її важко охопити стислою характеристикою.
Лірика Франка - це вияв громадсько-політичних ідеалів, зброя боротьби
проти ворогів трудового народу, своєрідний світ, що відбивав його
інтимні переживання, філософські роздуми і думки про долю трудящого
люду. Ліричний герой Каменяра - це не тільки він сам, не тільки образ
передового громадського діяча, це вся історія українського народу,
невід’ємною частиною якого визнавав себе поет і якому віддавав усі свої
сили. У 1887 році вийшла збірка «З вершин і низин». Ліричний герой цієї
поетичної книжки сповнений віри в справедливість, революційної боротьби
і в можливість змінити життя суспільства на краще. Відкриває збірку
величальна пісня, яка славить невмирущу силу боротьби за прогрес,
щастя, волю. Вічний революціонер - Дух, що тіло реє до бою, Рве за
поступ, щастя й волю… Поезія пройнята світлим настроєм віри в перемогу:
Не ридать, а добувати Хоч синам, як не собі, Кращу долю в боротьбі.
Віршем «Каменярі» автор стверджує програму життя революціонера, який
став на шлях перебудови суспільства:
- всі ми вірили, що своїми руками
- Розіб’ємо скалу, роздробимо граніт…
У циклі «Веснянки» Франко, вживаючи прийом
паралелізму, показує весняне пробудження природи і готовність
суспільства сприйняти новизну життя. Отже, героєм громадянської дірики
є носій ідей нового життя, вільного суспільства. По-новому
відкривається для нас Франко, коли читаємо сбірку «Зів’яле листя».
Перед нами розгортається драма ліричного героя, викликана обставинами
громадського та інтимного «життя. «Зів’яле листя» - це художній образ
втрачених надій, «розділеного кохання. Чого являєшся мені у сні? Чого
звертаєш ти до мене Чудові очі ті ясні, сумні, Немов криниці дно
студене? Ліричний герой - людина сильного характеру та ніжної душі. Три
недолі стоять на шляху закоханого: «м’яке серце», «хлопський рід»,
«горда душа». Особисті переживання героя автор підніс на незрівнянну
височінь духовної краси. Багато віршів збірки «Зів’яле листя» написано
в стилі народної пісні. Прикладом можна назвати вірші «Червона калино,
чого в лузі гнешся?», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня», що покладені на
музику. Інтимна лірика Франка - це дивосвіт глибокого кохання. Іншими
мотивами сповнена збірка «Мій ізмарагд». На Русі здавна «ізмарагдами»
називали збірники повчальних статей, у яких викладалася християнська
мораль. У Франка - це «повчання » революціонера-демократа. Поет
розвінчує псевдопатрі-отів, викриває підлість, лицемірство,
продажність. У поезії «Декадент» він засуджує занепадницьку літературу,
бо вона спрямована проти народу. Свою ж поезію Франко вважає народною:
Який я декадент? Я син народу. Що вгору йде, хоч був запертий в
льох. Мій поклик - праця, щастя і свобода, Я є мужик, пролог, не епілог.
Ліричний герой не капітулює перед супротивником - він впевнений у своїй правоті.
Якщо герой збірок «З вершин і низин» та «Зів’яле листя» був
відчайдушним у своїх поривах, різких переходах від бадьорості до
занепаду, від радості до печалі, то ліричний герой збірки «Мій
ізмарагд» урівноважений, спокійний і розсудливий*.
Отже, мотиви лірики Івана Яковича Франка - це своєрідна сповідь
поета про своє життя і життя свого народу, філософське осмислення
дійсності. Це заповіт прийдешнім поколінням бути вірними синами свого
народу, відданими чесній справі, чистими і щирими у евоїх почуттях. Мої
думки і почуття, викликані творами збірки І. Франка «Зів’яле листя»
Збірка «Зів’яле листя» - велике досягнення в
скарбниці української літератури. І. Франко писав її більше десяти
років, давши їй підзаголовок «Лірична драма». Збірка вийшла в 1896
році. То були найтяжчі роки в житті поета. Він зазнав пекучих ударів з
боку шляхти, урядових сил. До того ж І. Франко н« мав і особистого
щастя. Обставини розлучили його з коханош до якої він серцем линув і
прагнув поєднати з нею своє життя. Усе це викликало сумні мотиви
збірки. Видатний поет і вчений Максим Рильський збірку «Зів’яле листя»
поставив поряд з кращими інтимними поезіями Т. Шевченка і О. Пушкіна.
Великого Каменяра захоплювала краса народної пісні, її глибокий ліризм,
тональне багатство і безмежний оптимізм. Ряд поезій у збірці «Зів’яле
листя» написаний у стилі українських народних пісень. Поезії «Ой ти,
дівчино, з горіха зерня», «Ой ти, дубочку кучерявий», «Ой жалю, мій
жалю» «Червона калина, чого в лузі гнешся?» завдяки своїй милозвучності
і яскравості образів стали відомими широкому загалу Вони чарують нас
своєю щирістю, образністю, мелодійністю. Мені дуже подобається поезія
«Ой ти, дівчино, з горіха зер-ня…» Контрастними порівняннями, що
властиві народній пісні, Франко зображає красу дівчини, яка чарує душу
закоханому, пробуджує палке почуття любові:
Ой ти, дівчино, з горіха зерня, Чом твоє серденько - колюче терня?
Чом твої устоньки - тиха молитва, , А твоє слово остре, як бритва? Чом
твої очі сяють тим чаром, Що то запалює серце пожаром?
Франка є прекрасна річ - лірична драма «3ів’яле
листя». Сі такі легкі, ніжні вірші, з такою широкою гамою чувства і
розу міння душі людської, що, читаючи їх, не знаєш, кому оддати
перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові лірикові, співцеві кохання і
настроїв».
- Осінній смуток огортає землю, тихо пливе з туманами, падав ц а
пожовклим листям додолу. Смуток наповняє серце, відбиваєтьИ ся у очах.
Обличчя в людей похмурі, в кожного на душі якийсь біль, якась невесела
таємниця. Восени всі чомусь згадують прожиті роки, невиправлені
помилки. Втрачене кохання. Я люблю осінь, але її невичерпна печаль
тривожить мене, не дає спокою, і В пошуках ліків від осінньої хвороби
я перегортаю сторінки своїх улюблених книг.
Аж ось під руку попадаються вірші Івана Франка.
Відразу в думках виникає стереотип: революційна поезія, наскрізь
ідеологізована, а значить, нічого близького для себе я не знайду. Але
якщо книга в руках, то неможливо її не відкрити. Відкриваю, і
несподівано, наче перше кохання, перед очима постають рядки:
- Ø Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі, Розвійтесь, як тихе
зітхання! Незгоєнірани, невтишені жалі, Завмерлеє в серці кохання. В
кількох рядочках я відчула все: і осінь, і печаль, і власні біль і тугу
за коханням.
Ніколи не могла б подумати, що Франко написав щось
і для мене. Приємно відчувати, що хтось думав так, як і ти. Треба ще
трохи почитати ці сповнені осінню вірші. Я співчуваю ліричному герою -
авторові, котрий прощається зі своїм коханням, ні, не з коханням, а з
коханою, яку продовжує ніжно любити. Так, ти одна моя правдивая любов,
Та, що не суждено в житті їй вдовольниться: Ти найтайніший той порив,
що бурить кров, Підносить грудь, та ба - ніколи не сповниться. Герою
важко забути всі чудові миті свого кохання, він продовжує оспівувати
дівчину до якої звернені його почуття. Наскільки я зрозуміла, вона
гарна, чарівна, але не відповідає взаємністю поетові: уста в неї -
«тиха молитва», очі темні, неначе ніч, а сяють вогнем, який «запалює
серце пожаром», та серце самої дівчини - «колюче терня», а слова
ріжуть, як бритва Така роздвоєність бентежить героя, він з розпачем
каже:
- Ой ти, дівчино, ясная зоре! Ти мої радощі, ти моє горе! Тебе
видаючи, любити мушу, Тебе кохаючи, загублю душу. Тут моє серце
завмирає від напливу знайомих почуттів. Адже икби можна було
закохуватись тільки у добрих, лагідних людей, •тих, хто заслуговує
щирого кохання. Не знаю, на жаль чи на радість, але таке неможливо, і
очі коханої людини можуть не світитися прихильністю. Ці очі можуть
навіть з погордою подивитися на тебе або взагалі дивитися крізь тебе. І
в тисячу разів гірше На серці, якщо кохання твоє не є таємницею.
Поет говорить так. Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,
Як я люблю тебе без тями. Як мучусь довгими ночами І як літа вже за
літами Свій біль, свій жаль, свої пісні У серці здавлюю на дні. Та
приховане почуття не щезає, воно виринає у голосі та погляді, у слові
та посмішці, виливається на папір у вигляді віршів. Задля кохання
достатньо лише однієї людини, відсутність взаємності ускладнює, але не
вбиває почуття.
В житті мені весь вік тужити- Не жити. А жити треба.
Треба якось приборкати душевний щем, знайти сенс щоденного життя.
Найкраще лікує від нещасного кохання час і праця, праця і час,
напружений ритм життя день у день. Ні, таким чином кохання не щезає,
але перетворюється на ніжну пісню, яка ледь-ледь бринить у твоєму
мозку, не застилаючи красу довколишнього світу, а навпаки, прикрашаючи
твоє життя, твої мрії і сподівання.
- А ти йдеш з сівнею й тихо сієш
- В чорні скиби й незарослі рани
- Нове сім’я, новії надії,
- І вдихаєш дух життя рум’яний.
|