Серед натхненних співців краси нашої любої України
невгасимим сяйвом палахкотить ім’я талановитого поета XX століття
Володимира Сосюри. М’який лірик, він підносився до висот подвижницької
самопожертви заради блага рідного краю. Образ Вітчизни незмінно
окрилював його фантазію та уяву, на дихаючи на створення поезій,
пронизаних палкою синівською любов’ю до України. Всі вони сприймаються
як одкровення справжнього патріота і громадянина, вселяють віру в
достойне майбутнє своєї Батьківщини. Свіжістю, світлою радістю,
весняними надіями віє від поезії Сосюри «Солов’їні далі». Митець
щасливий, що живе в одному ритмі з народом, служить йому щирим словом і
чесним ділом. Його серце б’ється в грудях «молодо і дзвінко», й поет
радісно сповіщає усіх:
- Краю ти мій, краю,
- Кращого за тебе я в житті не знаю!
- Кращого не знаю, далі мої сині,
- Як весну стрічати на моїй Вкраїні.
Але Сосюра - не тільки мудрий оспівувач солов’їних
світанків і високого українського неба. Він - активний побор ник
культури рідного краю, а тому прагне переконати усіх І чудодійній силі
мови своєї Вітчизни. Про це йдеться в поезі «Як не любити рідну мову».
Вона написана динамічно й екс пресивно. Карбовані рядки звучать
афористично: «…мова це душа народу, народ без мови - не народ.» Про
неї, «зброю ідеї», митець пристрасно оповідає у вірші «о мово моя».
Твір не лише прославляє «життя духовного основу», а й показує,
наскільки вона потрібна усім нам, наскільки дорога, незбагненна й
незабутня. Завершується ж поезія безкомпромісним висновком:
- О мово вкраїнська!.. Хто любить її, Той любить мою Україну. Та все
ж справжній апогей поетового патріотичного почут тя - у вірші «Любіть
Україну». Цікава й трагічна історія виходу в світ цього твору; спочатку
бурхливе схвалення з боку читачів та критики, потім, після статті в
газеті «Правда» від 2 липня 1951 року, - шквал лютих нападок,
шельмування на різноманітних пленумах, зборах, негативні відгуки про
вірш у пресі й по радіо. А причина цьому - звинувачення поета в
націоналізмі, у відступу від комуністичних догм.
Коли ж буря вщухла, перед заспокоєною громадськістю
постає вірш-діамант найчистішої води, справжня перлина, добута рукою
майстра з літературних глибин. Уважна, трепетна, лагідна поезія
світиться променистою красою, подарованою мистецтвом талановитого
творця. Поет закохано малює сонценосний образ любої Вітчизни, вибудовує
його із дрібних деталей, підмічених захопленим поглядом: із вітру, з
травинки, із квітки. І робить це так майстерно, що вона постає в уяві
читачів об’ємно та разюче яскраво. Тому численні заклики поета щирі,
мудрі і прості: Любіть Україну, як сонце, любіть, як вітер, і трави і
води, в годину щасливу і в радості мить, любіть у годину негоди!..
Милуємося ми такою картиною, і трепетні почуття
огортають нас, серце сподіваннями повниться. Весною від глибокого сну
прокидається природа, а разом з нею і людська душа розтоплю панцир
криги і тягнеться до любові, до взаємності. Юність хвилює душу… Мрії
про чисту любов, душевну красу коханої дівчини виливаються в незабутні
рядки поезії В. Сосюри та П. Тичини. У вірші «Ви знаєте, як липа
шелестить…»! П. Тичини звучить ніби сповідь молодого хлопця з чуйним
серцем. Тільки закоханий юнак може оберігати у місячну весняну ніч сон
коханої під солов’їне тьохкання. З глибокою щирістю, закоханістю і
вірністю звучить поезія «Десь на дні мого серця», дивну казку любові
заплела дівчина, і юнак щиро відповідає на її почуття. З якою ніжністю
він звертається до неї, подумки голублячи її:
- Говори, говори, моя мила:
- твоя мова - співучий струмок…
Здається, ніби сама природа підтримує закоханих і
навіть «квіти шепочуться з вітром». Невимовна радість від взаємних
почуттів звучить у вірші «Я сказав тобі лиш слово…». Чистота і вірність
хлопця сповнюють душу юнака теплом, спокоєм і вірою. З емоційним
піднесенням поет говорить: Переповнений любов’ю Я одкрив кохання книгу.
Вірші «Гаптує дівчина…», «О люба Інно», «З кохання плакав я…» показують
глибину душі поета і вірність своєму ідеалу, вони ввійшли до збірки
«Сонячні кларнети». Тема кохання, болісного, жагучого, драматично
гострого -І одна з характерних для поета В. Сосюри. Захоплення жіночою
красою, палкий жаль за втраченим коханням, вибагливість та вірність в
інтимних стосунках - такі почуття пронизують лірику поета. У вірші
«Знов у саду я з тобою…» ніби сама природа дає притулок закоханим:
- Знов у саду я з тобою;
- Вечір, що встав за селом,
- Яблука, вмиті росою,
- Синім укрив рукавом.
Любов для поета - чарівний напій, що дарує вічну
молодість: «В мені горить і не згасає, як витвір вічності, любов»,
«Любов - це молодість. А я таким і буду, до краю днів моїх любов’ю
молодий». Великого загальнолюдського смислу набувають інтимні поезії,
зібрані в книзі «Якби помножити любов усіх людей». Такі, як «Осінній
сад, жоржин печаль багряна…», «Ніч пригорнулась до тебе…», освітлені
мудрим сумом етюди «Уже на небі вогник блима» або «Як біло скрізь!».
Гармонія споріднених душ, готових не тільки творити, а й слухати життя,
відчувається у вірші «Не знає осені любов моя» не знає…». Мов кожний
нерв твій - мій, переживання кожне, І все, чим ти живеш, і все чим ти
гориш…
В твоїй душі живе душа моя тривожна. Як у зорі живе
вечірня синятинь. Невимушено і легко говорить В. Сосюра про особисте
щастя, яке він не відокремлює від плину великого життя. Народжувалася з
мрії і переростала в символ любовна лірика Сосюри, адресована одній
людині - дружині Марії. Вірш «Серцем я пишу листи…» є одним з вражаючих
прикладів великого почуття, в якому кохання до жінки розростається в
любов і спорідненість з усім світом, яке є мовою душі і дозволяє їй
спілкуватися з вічністю. Образ дружини постійно надихає поета на
лебедину пісню кохання, яка домінує у його творчості: «Липа вітів не
хитає - місяць зачепивсь за них. Запах квітів ніч зливає з ароматом губ
твоїх».
Є інша молодість - це молодість душі, яка окрилює поета, відкриває блага відчувати, журитися й любить, і вона не полишає поета з роками:
- В’януть, в’януть вуста пурпурові…
- Але радість і в осені є!
- В золоте павутиння любові ти заплутала серце моє.
- Чим більше сивина сріблить скроні, тим палкіше
В. Сосюра поривається до буйноцвіття життя, тим
повніше відчуває його. Ці пориви душі можна простежити у збірках
«Осінні мелодії» та «Весни дихання». Вся гама високих почуттів до
Вітчизни, до народу, до коханої, до природи доходить цілісності,
єдиного звучання, яким переймається вся лірика поетів П. Тичини та В.
Сосюри. Вірність… Кохання… Одвічні почуття. Людськими почуттями
облагороджується світ, людські почуття облагороджуються світом, його
ладом і гармонією.
|